Перейти до контенту

Радіоактивність

Радіоактивність (від лат. radio — «випромінюю» radius — «промінь» і activus — «дієвий») – це властивість деяких елементів та ізотопів, які мають нестабільні атомні ядра і можуть випромінювати надмірну енергію у формі частинок або електромагнітного випромінювання.

Ця властивість обумовлена нестійким станом ядер, які прагнуть досягти більш стійких станів шляхом випромінювання надлишкової енергії у процесі радіоактивного розпаду.

Радіоактивність
Символ яким позначаються радіоактивні матеріали

Радіоактивність було відкрито 1896 року французьким фізиком А. Беккерелем. Він займався дослідженням зв’язку люмінесценції та нещодавно відкритих рентгенівських променів.

Радіоактивність може виявлятися у трьох формах випромінювання:

  • Альфа-випромінювання, яке є потік альфа-часток (які є ядрами гелію), з низькою проникаючою здатністю. Альфа-частинки можна повністю зупинити за допомогою аркушу паперу.
Альфа-випромінювання
  • Бета-випромінювання, яке є потік бета-часток (електронів або позитронів), середньою проникаючою здатністю. Бета-частинки за допомогою алюмінієвого екрану.
Бета-випромінювання
  • Гамма-випромінювання, є потік гамма-фотонів, що мають високу проникаючу здатність. Гамма-промені можна зупинити лише із використанням значно істотнішої маси, такої як товстий шар свинцю.
Гамма-випромінювання

Кількість радіоактивних ізотопів у речовині вимірюється в Беккерелях (Бк), які дорівнюють одному розпаду в секунду. Радіоактивність може мати як корисні, так і шкідливі властивості. Вона використовується, наприклад, у медичних дослідженнях, енергетиці, а також у виробництві ядерної зброї. Проте, високий рівень радіоактивності може призвести до радіаційного забруднення та порушення здоров’я людей та навколишнього середовища, тому радіоактивні матеріали мають правильно використовуватись та бути захищеними.

Залишити відповідь